Шевченкіада

Перегляд всіх матеріалів https://drive.google.com/open?id=0Bygzo126J_MacmFqQ1VZczVPQkk

Святкування Шевченківських днів у нашому районі завжди проходить урочисто, піднесено, з великою шаною. 200-річчя поета відзначали по-особливому. Учителі творчо підійшли до проведення різних заходів, які були заплановані у ході засідань учителів творчої групи української
 мови і літератури. Хочемо поділитися досвідом  святкування Дня народження Т.Г.Шевченка.
      Так у ЗШ І-ІІІ ступенів с.Кам’яна Криниця вирішили провести уроки за творчістю Шевченка, відкритий захід «   «, випустили шкільні газети, а також була організована виставка виробів різної тематики (фотоматеріали додаються). Але, крім перекислених заходів, хотілося провести щось особливе, тому виникла ідея пошуку такого жанру, в якому Шевченко ще
 не був представлений. Це – бейти. Слово Тараса – влучне, точне, багатогранне. Саме таким є оригінальний жанр байтів. До складання віршів такого виду долучилися не тільки учні та вчителі, а й батьки. Представляємо вашій увазі зразки даної роботи.
     Учитель української мови та літератури Льошенко Світлана Андріївна розповіла, як вразив її вірш земляка Т.Шевченка Анатолія Самойленка, який вона почула від екскурсовода під час відвідування батьківщини поета. Автор не розповсюджує свою творчість у мережі Інтернет, тому захотілося донести таку гарну поезію до широкого кола читачів. Так виникла ідея фотомонтажу за твором А.Самойленка. Також учителями Льошенко С.А. та  Стародубовською Л.Й. створена презентація «Шевченкова доля: від світанку до заходу». Можна зауважити, що оформлення не відповідає певним вимогам (різні фони слайдів), але хочемо зазначити, що дана презентація розрахована на учнів, а з практики знаємо, що дитяча увага буде збуджуватися краще, коли  до слайдів дібрати різні фони. Таким чином уникається момент збайдужілості. Якщо презентація складається з багатьох слайдів, то, на нашу думку, краще використати різні фони. Такий прийом буде  постійно зацікавлювати, так як наступність не можна передбачити, а це викликає в дітей інтерес.
       Оригінальними були заходи, проведені в ЗШ І-ІІІ ст. с.Йосипівка. Весь педагогічний та учнівський колектив працював над випуском постерів, через які було показано Шевченка та його творчість широко, багатопланово, естетично.
       Шевченка можна відкривати і відкривати, кожен має свій погляд на творчість поета. Ми представили вашій увазі Тараса Григоровича таким, яким його відчули наші серця.

  


Літературна композиція «Така його доля»
Обладнання: портрет Шевченка, вишитий  рушник, «Кобзар»,...
(Святково прибраний зал. На сцені лавка, тин з квітами, хата. З боку  на пеньку сидить дід. Виходить мати).
Мати. Уже й вечір, ніч от-от  настане, а нашого Тараса ще й досі  немає, (до Котрі) Катре, іди-но пошукай його.
Сусід. Вечір добрий вам, сусіди.
Мати. Доброго вечора й вам!
Сусід, (влаштовується на лаву поряд з батьком). Зайшов погомоніти перед сном. А ви ще, мабуть, і не вечеряли?
Мати. Та нам оце такий клопіт, що вечеря не в вечерю, хлопець наш десьдівся. З ранку як пішов, то ще досі немає, вже й обшукали всюди - як у воду впав.
Сусід. Нічого, знайдеться. Може, заснув десь у бур'янах... Такий лобатий не пропаде.
Катря. (вбігає) Мамо, тату, дивіться! Ось наш волоцюга! З чумаками прийшов.
Сусід, (встає) А й справді він,
Тарас.(З'являється Тарас)
Батька (встає) Де ж це ти був?
Тарас. У полі був та й заблудив...
Мати. Ех ти, приблудо. Увесь день у мандрах, ще не їв, мабуть, нічого. Ходи-но в хату вечеряти.
(Мати, Тарас і Катря виходять за сцену)
Сусід, (до батька) Ох, дав Бог неділеньку святу - то хоч трохи одпочинемо.
Батько. Еге ж ... А від завтра знову на панський лан спину гнути до пізньої ночі. Хіба тут одпочинеш? Ті пани все б нові укази видумували, аби людей у більше ярмо затягти.
Мати, (виходячи з хати) Ви тільки-но. Ой, що з нього буде?!
Сусід. Усі на нашому кутку кажуть, що з послухайте, що наш малий вигадує! І старий не подумає того збрехати: каже, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч вашого Тараса щось добряче вийде.
(До діда) Діду, розкажіть-но нам про Коліївщину та Залізняка й Ґонту.
(Виходить Тарас і Катря)
Сусід, (продовжує) Ви, кажуть, теж були в гайдамаках?
Дід. Еге ж! Гайдамаки! Ото були люди.
(Тарас сідає коло діда) Хвалилися гайдамаки,

На Умань ідучи:
«Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі».
От якби знов проти панів, та за волю?
Батько. Тарасе, а ти чого не йдеш спати?
Дід. Та хай уже слухає, виросте - розкаже своїм дітям та онукам.
Тарас (розповідає вірш «Мені однаково»)
(У віночку з волошок та житніх колосочків з 'являється Оксанка Коваленко. В руках букет червоних маків. Підходить до Тараса, кладе йому руку на плече. Тарас піднімає голову. Побачивши ЇЇ посміхається крізь сльози. Оксана бере його заруку і виводить на авансцену).
Тарас. Оксанко, це ти? Ти у вінку - найкраща за всіх панянок на світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підковами.
Оксана. Із срібними?
Тарас. І золотими дзвіночками в закаблуках...
Оксана. Золотими? Щоб ні в кого таких не було!
Тарас. А в тебе будуть! І по дзвіночках зразу вгадаю, що ти йдеш.
Оксана. Я без тебе нікуди!
Тарас. І я тебе - нікому не віддам!
Оксана. Тарасику, дивись, хто до нас йде!
Яринка. Добридень вам. А я тобі, братику, їсти принесла. Може, полуднуємо трохи. Ось хліб, цибуля, огірки. Беріть, їжте.
Тарас. А в мене десь тут ще картопля була. Дивіться, ще тепла, не зовсім захолола. Беріть, дівчата, пригощайтесь. А смачно як!
Яринка. Ну от і добре. Підкріпилися трохи, а тепер, може б, пісню яку заспівати, га?
Тарас. А чого ж, можна, а яку?
Оксана. Може, твою улюблену, Тарасе? «Ой не шуми, луже, зелений байраче», або цю «Ой зійди, ти вечірня зіронько».
Тарас. А давайте краще мою пісню заспіваємо. (Співають пісню «Зоре моя вечірняя, зійди над горою»)
Виходять ведучі.

1. Благословен той день і час, Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими босими ногами. Земля, яку скропив Тарас Дрібними росами-сльозами

2. Він був сином  мужика і став володарем  у царстві Духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним вченим.

3. Десять літ він томився під російською солдатською муштрою, а для  волі України зробив більше, ніж десять переможних армій.

4. Доля переслідувала його в житті, скільки моогла, та не зуміла перетворити золота його душі у ружу, а його любові до людей - у ненависть і погорду... Доля не шкодувала його страждань, але й не пожаліла творчих втіх, що б'ють із здорового джерела життя.

5. Щовесни, коли тануть сніги. І на  рясті просяє веселка,Повні сили  й живої снаги, Ми вшановуємо пам'ять Шевченка.

6. Існує давня традиція - 9 березня ми відмічаємо день народження великого

поета, письменника, художника - великого Кобзаря українського народу Т.Г. Шевченка. Історія його життя становить частину історії нашої батьківщини,

бо його портрет - в кожній хаті, його «Кобзар» лежить на столі поруч з

хлібом, а його пісні вишиті на рушниках.(пісня «Думи мої...»)

7. В багатьох творах поета ніжно і печально бринить мотив сім'ї,

материнства, ідилія родинного щастя:

У нашім домі на землі нічого кращого немає,

Як тая мати молодая з своїм дитяточком малим.

Буває іноді дивлюсь, дивуюсь дивом і печаль охватить душу,

Стане жаль мені її, і зажурюся, і перед нею помолюся, Мов перед образом тієї матері святої, Що в мир нам Бога принесла... Та доля обійшлася з поетом жорстоко: обійшла його, обділила звичайним людським щастям. Про це наша літературна композиція «Така його доля». У кожної людини, яка живе на землі, повинна бути своя сім'я, яка б радувала його, своя дружина, яка б кохала його, своя хата...

8. У нього ж  не було ні своєї дружини, ні своєї сім'ї, ні своєї хати. Кожна людина народжується в цей світ вільною і щасливою. Він народився в цей світ невільником. Невільником був, ще й ненароджений, бо його мати, Катерина Якимівна, та його батько, Григорій Іванович* одвіку були кріпаками.

9. А я так мало, не багато благав у Бога, тільки хату, Одну хатиночку в гаю, та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою, мою коханую, щоб з нею Удвох дивитися на гори, на Дніпро широкий, на яри, Та на лани золотополі... Гуляли б поки не смеркне, Поки мир божий не засне, поки з вечірньою зорею Не зійде місяць над горою, туман на лан не прожене. Ми б подивились, помолились і розмовляючи пішли б Вечеряти в свою хатину... Чи чуєш, Господи єдиний!

Я тільки хаточку в тім раї благав і досі ще благаю...

10. Це ж треба, скільки на його милій Україні було хат - біленьких мазанок, біля ставків і річок, серед моря хлівів і край степу широкого, під тополями - і з садками вишневими під вікнами... А в нього не було своєї хати. Була, щоправда хата - підсліпувата, тісненька хижа, що прижмурившись, думала свою нелегку долю - вона теж була кріпачкою. Дах над головою був, а хати не було.

11. Був ще дах над головою, коли після смерті батьків, хлоп'я одинадцяти годочків, і вже круглий сирота, * наймався до дяка п'янички школярем попихачем. Дяк примушував його носити воду, читати псалтир над небіжчиками. Та він же навчав його і ще чомусь - давав йому читати переписані від руки вірші Сковороди!

І ось одного разу, коли дяк напився і спав п'яний, Тарасик зв'язав його, висік різками і втік. Хіба ж це була хата, коли з неї захотілося втекти?! Були в нього ще й палати, холодні лункі апартаменти пана Енгельгарда, в якого кріпак Тарас служив козачком. Але хіба можуть палати стати твоїми, коли в них тобі нічого не належить, коли холодна урочистість апартаментів лякала малого хлопця своєю суворістю, в них і холодно, і не затишно. А так хотілося тепла, того тепла, яке дає рідна хата.

12.1 досі сниться: під горою,

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка.

Сидить неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая сміючись мати.

Цілує діда і дитя.

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки і годує, і в хату йде відпочивать.

Крізь верби сонечко сіяє і тихо гасне.

День погас,

І все почило, сивий в хату й собі пішов відпочивать.

(Учениця виходить з бандурою)

Під звук бандури я не плачу,

Але ніколи не сміюсь.

Я просто душу без остачі

Вкладаю в те, на що дивлюсь.

Під звук бандури...

Пісня «Садок вишневий» (Під супровід бандури)

13. Була в нього і казенна хата, про яку все життя не міг згадувати без жаху, -задушлива казарма в холодних степах Зауралля, куди його сховав від милої серцю України сам цар Микола І.

14. Одначе була в нього і своя хата; у душі, у серці, у мріях. Біла-біла, з розчиненими вікнами - і тому, мов крилата. Хата-мрія!

15. Поставлю хату і кімнату, садок - райочок посаджу... Посиджу я і походжу в своїй маленькій благодаті Та в однині - самотині в садочку буду спочивати.

16. Улітку 1860 року, під час останнього приїзду в Україну - наступного літа

в нього вже не було, - він шукає місце під свою омріяну хату, під свою

вистраждану мрію. І знаходить це місце біля Канева над самісіньким

Дніпром. І вже навіть план цієї хати малює, і посилає його своєму братові  Варфоломію.

Та інша хата - вічна - судилася цьому стражденному чоловікові, уся Україна його хата!

І Чернеча гора в Каневі - його хата! І висока могила над Дніпром - його хата! Серед степу широкого, де лани широкополі, і Дніпро, і кручі - так ось яка хата судилася Тарасові - вікон немає, а світло від неї навкруг! Спасибі тобі, хато, що приласкала і заспокоїла нарешті такого згорьованого чоловіка! Спасибі тобі, добра земле, що він побажав залишитись в тобі назавжди! Адже він був звичайною людиною. Як і всім, йому хотілося тепла, звичайного людського щастя.

17. Мені, мій Боже, на землі, подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай...Виходить, йому боліло ще й кохання, і боліли весільні пісні. І він терпляче чекав свою першу пречисту, коли стихали зібрані поля, і на його милій Україні починалися весілля!

Нема кому привітати, ні з ким пожуритись,

Треба було молодому, треба б одружитись.

Минулися  молодії, веселії літа,

Немає з ким молодого серденька нагріти,

Нема кому зустрінути, хату затопити.

18. Але його пречиста так і не настала - обманула, обійшла його стороною. Скільки дівчат і жінок на Вкраїні - гарних і гожих, лагідних і добрих, щирих і чарівних, сердечних і доброчинних. А йому не знайшлося дружини.

19. Нелегко, мабуть, було любити цього лобатого, упертого чоловіка. Але ж скільки жінок люблять нахаб і пройдисвітів, п'яниць і злодіїв і вважають себе щасливими! Не можна нарікати на жінок - вони невинні. Просто розминулася з ним у житті його суджена, а він був такий одинокий. Скільки жінок вишивали з любов'ю його портрети, - по два роки життя віддавали, але не знайшлося йому коханої, яка б розділила з ним його сум і самоту, його долю і неволю.

Посаджу я коло хати на спомин дружині

І яблуньку, і грушеньку на спомин єдиній!

Бог дасть - виростуть. Дружина під деревами тими

Сяде собі в холодочку з дітками малими.

А я буду груші рвати, діткам подавати,

З дружиною єдиною тихо розмовляти...

20.1 все ж жінка була завжди з ним. Спочатку це була мати - Катерина Якимівна, була старша сестра Катерина, яку він згадував як своє тепле дитинство. Була інша Катерина, яку він сам народив і яку так кохав! О, як він жалів її, скривджену долею, нещасливу, гнану батьками, зневажену. Люди відштовхнули її від себе, а він горнув до серця. Любив її намальовану й оспівану в поемі, її обличчя, заплющені очі, її вуста, які ще, здається, не прохололи від поцілунків, її шию... Катерина - мати, Катерина - сестра, Катерина - героїня. І навіть маленька дівчинка з Кос-Аралу - Катерина. Скільки жіночих портретів він написав! З якою любов'ю малював їх очі, руки, вуста. Сліпа з дочкою, і вона прекрасна, і вона його кохана. Для всіх жінок він просить тільки долі і щастя. І всіх жаліє. А кого жаліє, того і кохає! (Інсценізація з поеми «Катерина») (пісня «По діброві вітер віє...»)

21. Любить і її, Ликерію Полусмак, якій віддав весь жар своєї душі, всі свої надії і сподівання. Всіх інших він любить здалеку, бо то все жінки-образи, жінки-мрії, а Ликера - жива людина, то ж до неї є звичайна дорога по туманних вулицях Петербурга, до знайомих Тараса Григоровича, у яких служницею була колишня кріпачка, яку так само як і його привезли в столицю невільницею з його милої України. Вона була схожа на його Катерину. Жива на вигадану.

Моя ти люба! Мій ти друже,

Не хрестись

Нікому в світі! Усміхнись!

І вольную святую душу

У руку вольную, мій друже, подай мені!

22. Може, тому він і закохався у Ликеру, бо бачив в ній Катерину. Навіть згодом, коли малював портрети коханої, то бачив у ній Катерину. І кофтину таку ж намалював, і кісничок той самий зав'язаний у косах. Він кохав! Тому і не помічав тих двадцяти шести років, що горою зростали поміж них - йому 46, їй - 20... До чого ж тут роки, якщо кохаєш?!

23. «Туман, туман долиною, добре жити з родиною, а ще краще за горою з дружиною молодою! Ой піду я темним гаєм, дружиноньку пошукаю. Де ти, де ти, озовися! Прийди, серце, пригорнися. Нумо, серце, лицятися, та поїдем вінчатися!»

24.1 він готувався до своєї пречистої. Купив дві золоті обручки. Замовив весільні рушники з голубами відомому кралевецькому ткачу, бо в Україні рушник - символ життя і смерті, його стелять під ноги молодим, щоб стелилося їхнє подружнє життя, його дають людині в останню путь. І хату над Дніпром збирався ставити не так для себе, як для неї, Ликерії. Навіть молодого вчителя найняв для своєї майбутньої дружини, хотів, щоб вона навчилася читати і писати... Але вчаться звичайно за столом, а він застав її одного разу з молодим вчителем в іншому місці... І красиві рушники з голубами, що виткав кралевецький майстер, довелося покласти у Тарасову труну. Сталося так, як він передбачав:

Ні, я не буду спочивати, бо й ти приснишся

І в малий райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха, запалиш рай мій самотній.

25. Ликерія вийшла згодом заміж за цирульника. А він, знаєте, не поет, - пив і бив свою дружину. Розлучилися... І, можливо, тільки тоді Ликера щось зрозуміла. Переїхала до Канева, найняла кімнату неподалік від Чернечої гори і щодня приходила на могилу Тараса Григоровича. До самого кінця століття приїжджала вона в Канів, і вся в чорному цілими днями простоювала біля святого горбочка на Великій горі.

26. А він, великий мученик, так залишився одиноким, аж печуть незгоєною раною його слова: «Якби з ким сісти хліба з'їсти, промовить слово. То воно б хоч як-небудь на сім світі, а все б таки якось жилось».

27. Минули літа молодії, холодним вітром од надії Уже повіяло! Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти ані порадитись нема, Анікогісінько нема!

28. Тарас Шевченко був усебічно обдарованою людиною. Геніальний поет і видатний живописець, цікавий прозаїк і народний музика. Шануємо його і як мислителя-філософа, великого гуманіста, просвітителя. Кожна епоха перечитує геніальні твори великого Кобзаря, відшукує в них те, що співзвучне дню сьогоднішньому, передбачення на день грядущий.

Ми уже звикли бачити в Шевченкові насамперед бунтаря, запитайте-но себе, друзі, які Тарасові слова насамперед спадають на думку. Не помилюсь, коли скажу: «вставайте, кайдани порвіте», «треба миром, громадою обух ставить». А вже згодом пригадується: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Та це й не дивно. Адже замучений тяжкою недолею народ не бачив іншого шляху до визволення, як боротьба.

29. Біографія Шевченка відома всім, але не перестає вражати кожного. До болю щемливо писав про свою долю і сам поет. Ти не лукавила зі мною, Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п'яного дяка в науку «Учись, серденько, колись З нас будуть люде», - ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою...

30. Народився кріпаком, у 24 роки здобув «вольную». У 1845 р. закінчив курс

Петербурзької академії мистецтв і поїхав на Україну. Минуло два роки

титанічної роботи: поета, художника, людини. А 5 квітня 1847 року

жандарми арештовують поета разом з членами Кирило-Мефодіївського

товариства. Тарас мужньо тримається на допитах. Вимучений фізично, та не

зломлений морально, Шевченко, нарешті, повертається із заслання, щоб за

кілька років померти в чужому Петербурзі.

31.24 роки кріпацької неволі, 10 років солдатчини, 13 літ каторжної праці з постійною загрозою арешту - ось головні етапи його трагічної долі. Онук гайдамаки, син кріпака, він став основоположником нової української літератури і української мови. Остап Вишня писав: «Тарас Шевченко! Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий народ, цілу націю».

32. Не забуваймо, сучаснику, що великий Шевченко перший підняв полум'яний голос на захист нашої нації, нашої мови, нашого народу. Вчитаймося у проникливі слова із тієї глибинної криниці мудрості і правди поетичного слова:... Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них Поставлю слово.

33. Так, Шевченко своїм словом пробудив у народу його національну гідність, його самоусвідомлення. Закликав бути патріотом і боротися за рідну землю.

34. Шевченко був, є і буде завжди з нами. Його світле ім'я, його немеркнуче слово допомагають долати труднощі на шляху розбудови справжньої, багатої, сильної і гордої держави.

35. Ми чуємо тебе, Кобзарю, Крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

36. У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття, Тебе своїм сучасником звемо.

 Виставка учнівських робіт, присвячена Дню народження Т.Г.Шевченка

Промінчики дитячої

 душі на квітах

 творчості

 барвисто грають

Життя – це кольорова мозаїка почуттів,

 у якій є яскраві шматочки радості та щастя, і темні, безбарвні осколки смутку та жалю.

Дитячий творчий світ – це  та ж  мозаїка, але переважає в ньому світлий і яскравий колір мрій , сподівань, успіхів, краси.

Ми, вчителі, покликані відчути і

розкрити дитячу душу, дати

можливість дитині реалізувати

 свої здібності, розвинути талант та докласти максимум зусиль,

щоб мозаїка дитячого світу

 не потьмяніла, не стерлася та не втратила

 своєї яскравості.

У дану збірку ввійшли творчі доробки учнів,

 батьків та вчителів.

Від безмежної любові до життя мій шлях стає все яскравішим

Найбільше я люблю пору, коли на деревах розпускаються листочки, а пуп’янки от-от засміються цвітом; коли землю вкриває молода зелена трава, зацвітають перші весняні квіти; коли всім єством відчуваєш запах землі, а поглядом линеш у небесну блакить; коли можна занурити обличчя у розкішний кущ запашного бузку і з задоволенням вдихати п’янкий аромат. Це -  весна, довгождана, розкішна, крилата…

   Саме в таку пору я народилася, тому, мабуть, і закохана у блакить, зелень, квіт. Люблю весну і люблю життя. Люблю свою землю, свій край. Люблю людей, які живуть поряд і десь далеко… Люблю всіма частинками душі родину – мою підтримку, надію і радість. Люблю село, в якому я народилася, в якому пізнала кохання і щасливі моменти, в якому знайшла свою долю і роботу. Люблю дітей, із якими пов’язала своє теперішнє і майбутнє, люблю їх дзвінкий сміх і допитливі очі. Я з учительської династії, тому питання про вибір професії переді мною не стояло: ще з дитинства знала, що буду вчителькою.

 Люблю рідну мову, яка звучить у моєму серці з колиски, бо вона – пісня, вона – хліб, а не полова.

  І дай, Боже, щоб у житті було тільки «люблю»,бо десь поряд є ненависть і заздрощі, злість і брехня, нещирість і бездушність. Все те, що хоче полонити людську душу, те, з чим доводиться перетинатися і вести постійну боротьбу.

  Але всепереможна любов до життя дає віру, надію, силу, терпіння, допомагає подолати всі перешкоди і вистояти, знайти своє місце на цій благословенній землі.

  Я – українка, звичайна, проста, мабуть, симпатична. Середнього зросту, маю струнку поставу. Обличчя кругле, карі очі. Продовгуватий ніс, рожеві вуста. Волосся темно-русе, пряме. Коли була ученицею, носила довгу  тугу косу нижче пояса, заплетену стрічкою. Одним словом, - українка. І горджуся цим, хоч до болю стискається серце за нерішучість і кволість нації, за невміння цінувати волю і незалежність, за слабкість духу і несправедливість, яку самі ж породжуємо…

  Таке життя, в якому є не тільки весна, а й літо, осінь, зима. Є не тільки молодість, а й полудень віку та старість. Людина повинна перейти свої чотири броди з гідністю, не розгубивши чеснот. Адже життя прекрасне, і треба радіти кожній прожитій хвилині. 

 

                  Я  просто живу. Молюся книгам, квітам,

               Трудом посильним примножую свій день,

           Тривожно вдивляюсь в очі дітям

                   І з серцем відкритим іду до людей.

        У давній притчі  йдеться про те, що один                  мудрець учитель  усе своє життя присвятив тому, що намагався намалювати весь світ.

                   На великій білій стіні він малював ліси з тваринами, моря  кораблями і рибою, міста і  квіти.     

                Але більш за все він любив малювати дітей. Кольорова

                гама на його роботі була різноманітною:від ніжно –

                рожевої  до  синювато – чорної.  Коли  вже, будучи

 старим, він закінчив свою картину, зрозумів, що написав

своє життя, в якому головним були його учні.

Так і  я , вибираючи професію, визначаю свою долю і з цього

часу не належу собі.  Працюючи за системою розвивального

навчання, прагну не робити поділу між дітьми на сильних і

слабких, а вчу їх цінувати свою працю та намагатися

виконувати її як найкраще.

Вміння знаходити обдарованих та здібних дітей – талант,

вміння їх вирощувати – мистецтво.

Але найважливішим є любов до дитини!     

       Ода Кобзареві

Тарасе, Кобзарю, великий пророче, Слова твої віщі, як істини дух. До тебе звертатись ми маємо – Отче, І з шаною ім'я проказувать в слух. Бо так Україну любити не в силі Уже ніхто на цій грішній землі. Так щиро творити, і палко кохати, Й за правду боротись на смертнім одрі. Нехай твоє ім'я буде невмирущим, Твоє буде слово  у серці у нас. «За волю вставайте!» – слова твої віщі І ім'я твоє – Шевченко Тарас. Звонова Ольга

Великий і мудрий, святий і з народу,

Вже друге століття стоїш на горі.

Як жито, ти сіяв зернята свободи,

Що повним колоссям зросли у душі.

  Очі примружені дивляться в далеч,

Тихо схилилось чоло у журбі.

Бачиш народну ти слабість і велич,

Все, мій Тарасе, знайоме тобі.

І думи у тебе гіркі, невеселі,

Що серце твоє облягли у журбі.

«Кобзар» твій безсмертний у кожній

                                         оселі,

Як вічна святиня, лежить на столі.

Стоїть явір над водою

Моя матуся розповідала мені легенду про молодого хлопця, якому вчувалася  гарна мелодія. Куди б він не пішов, музика лунала десь зовсім близько. Вона  настільки заполонила юнака, що він вирішив її знайти. Йдучи на звуки невидимої мелодії, хлопець заблукав у гаю. Він то йшов далі на звуки, що манили його, то кидався шукати виходу. Та раптом музика стихла. Хлопця охопив такий відчай, такий жаль, що він від туги за мелодією перетворився на дивне дерево. Воно було високе й струнке, з пишною  кроною. Згодом прилетіла пара голубочків, сіла на гілля і почала воркотати чарівну мелодію. Це і була та незвичайна пісня, через яку хлопець перетворився на дерево, листочки якого так сумно перешіптувалися між собою. Люди назвали це дерево явором і навчилися робити з нього неповторний музичний інструмент – скрипку.

  Мені ніколи не доводилося бачити яворину, бо це дерево поширене на Буковині та Галичині, але я знаю, що це різновид клена. Явір вважають символом прадерева життя, роду, здоров’я, дитинства, молодості. Це дерево асоціюється із чоловічою силою і вродою. Проте це ще й символ пам’яті, смутку, зажури, жалю і горя. Недаремно відомий український виконавець Назарій Яремчук співав:

На могилі моїй посадіть молоду яворину,

І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну.

Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

Неодноразово до образу явора звертався у свої віршах і Тарас Шевченко:

Тече вода з – під явора яром на долину.

Пишається над водою червона калина.

Пишається калинонька, явір молодіє,

А кругом їх верболози й лози зеленіють.

Здається, що у природі повна гармонія, ідилія. Тихе плесо річки оточують пишні дерева, срібною росою вмиваються прибережні трави, вечором зорі видивляються на свою хорошу вроду, а поміж осокою хлюпочуться качаточка… Що може бути кращим від споглядання такого пейзажу?

  Та чомусь, коли я читаю вірші Шевченка, мене охоплює смуток, бо уявляю, що самотнім явором є автор. Тарас Григорович залишив чималу творчу спадщину, він став Велетом для багатьох поколінь. Проте у житті він був одиноким, як той явір, що 

… без долі, без родини,

Та без вірної дружини,

І дружини, і надії

В самотині посивіє.

Тарас Григорович  був відірваний від рідної Батьківщини, тому сусідкою явора у його віршах обов’язково була червона калина, що символізувала неньку Україну.  Шевченко – талановитий поет, явір – необхідне для людини дерево, бо із нього роблять колиску, щоб дитя росло здорове; меблі, щоб їх не так скоро точив шашіль; коромисло, щоб гнучке було й не муляло плече; сопілку, щоб лунали чарівні звуки…

Тож долі Шевченка і явора схожі – обидва самотні, зажурені, нещасливі, сильні, проте такі дорогі і важливі для всіх нас.

                                                                         Бачинська  Анна

     Шевченко

 завжди з нами

Над образами вишитий рушник,                                                   

І в хаті свіжий хліб, немов зоря.

Навколо мене світ давно вже зник,

Бо вчитуюсь в рядочки «Кобзаря».

І бачу, як Дніпро в великім гніві

Реве і стогне, вітер верби гне,

 десь у селі співають перші півні,

І Катерина кличе вже мене.

І вже хтось вчить нас, як на світі жити,

Свою нам мудрість силою всує:

І як Вкраїну слід любити,

І берегти й примножувать своє…

Он гайдамаки  ворогів женуть із краю,

Йдуть за свободу голови схилять.

Там сиротина в чужині конає,

А москалі  дівочу честь ганьблять.

І як в тринадцять гне дитина спину,

І як своє несуть під тин дитя.

І мати виряджа в солдати сина,

І капає , як свічечка, життя.

Скінчилась книга… Думи мої, думи

У голові рояться,  як джмелі.

Великий геній! Бачив ти й додумав

Ту правдоньку святую на землі.

Чи що змінилось за ці 200 років?

Чи, може, вже змінився зміст ідей?

Коли ж прийде той довгожданий спокій,

Коли ж та правда буде між людей?

Які були твої слова пророчі,

Від Бога чи людей – великий дар.

Ти пробудив від сну, відкрив нам очі…

Безсмертний наш мислителю, Кобзар.

                                              Звонова Ольга